Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Симон Петлюра
ДРАГОМАНОВ ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
(Михайло Драгоманов. «Чудацькі думки про українську національну справу». Київ, 1913. Видавниче Товариство «Криниця». Ц. 60 коп.)
«Мысли чудака об украинском национальном
вопросе» - так у російському перекладі треба назвати одну з
найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського політичного діяча,
що він написав українською мовою, і тому мало хто з російських читачів про неї
знає. Та й не лише російських читачів. Масовий український читач так само вперше
може познайомитися з працею свого ідеолога, бо перші два видання були
надруковані за кордоном - перше на сторінках радикального
«Народу» 1891 року, друге - у Галичині; його видав ідейний
послідовник Драго-манова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892 року;
тому ці видання не мали широкого обігу. Проте «Чудацькі думки», як
бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж
українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках
української молоді наприкінці 90-х років минулого сторіччя, викликані читанням
цієї книжки. «Чудацькі думки» разом з іншими працями Драгоманова з
українського національного питання, як, наприклад, «Историческая Польща й
велико-русская демократия», «Листи на Наддніпрянську Україну»,
«Вільна спілка» та низка інших статей, надрукованих у женевській
«Громаді» і інш., були у той час найціннішим і чи не єдиним освітнім
матеріялом з цього питання. Погляди, висловлені у «Чудацьких
думках», викликали гарячі дебати і палкі суперечки. Після смерти
Драгоманова українська політична думка пішла в дечому далі, зміцніла,
розвинулася, але багато з того, що він говорив, залишилося і до наших днів
повним глибокого значення і не втратило своєї ваги. Тому треба вітати українське
видання цієї праці українського політичного мислителя, якого, хоч і великі його
заслуги у справі національно-політичного формування свідомости українців,-
мало знає українська суспільність. Нема сумніву, що праці Драгоманова, коли
стануть надбанням рідної йому спільноти, будуть мати великий вплив на розвиток
її політичного самоусвідомлення і будуть сприяти встановленню нормальних взаємин
між росіянами і українцями, бо питання цих взаємин широко і багатобічно
висвітлив Драгоманов у згаданих працях. Відбилося це питання і в
«Чудацьких думках».
Висловлені у цій книзі погляди Драгоманова були нові
для українського суспільства і, до певної міри, не сходилися з усталеними
твердженнями українського національного катехизису; звідси стає зрозумілою назва
книжки, що самим заголовком зміцнювала дещо незвичний її зміст. Провідна Думка
книжки - боротьба проти національної виключ-ности, що її культивувало
українське суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з
російської культури з метою успішнішого політичного і культурного розвитку
українців. Тон книжки - полемічний; автор висловлюється проти органу
українських націоналістів «Правда», що, проповідуючи ідеї
національного самовизначення, неґативно ставився до російської культури взагалі
і до російської літератури як найяскравішого вияву останньої, зокрема,
викликаючи в українців упередження проти неї. В той самий час
«Правда» посилено пропагувала культ власних національних
«святощів». «Правду», як орган з яскравим
націоналістичним забарвленням, відзначала політична поміркованість; вона
захищала льояльність і так звану «угоду» між українцями і поляками,
власне кажучи, урядовими колами їх у Галичині, висловлювалася проти
соціялістичних і радикальних гасел і вороже ставилася до Драгоманова, бо бачила
в ньому головного оборонця їх і дис кредитувала його в очах українського
суспільства обвинуваченнями в «об'єди-нительстві» і
«обрусительстві». Скориставшися приватною справою, Драгоманов
виступив з полемікою проти «Правди», надавши їй принципового
характеру і громадського інтересу: Він вилучив з неї, скільки можна було,
особисті моменти, показав хиткість позиції супротивника у національному питанні
і яскраво скритикував сучасне йому українство з його невисоким рівнем
політичного розвитку, культурною відсталістю, опортунізмом і браком ясної мети в
національній політиці. У противагу до цього Драгоманов уводить читача у коло
космополітичних ідей і інтересів загальнолюдського розвитку, приходячи до
висновку, цими ж таки ідеями обгрунтованого, про природність, життєвість і право
розвитку окремих національностей, в тому числі і української. Влучно
користуючися порівняльною методою, він робить екскурси до історії національних
рухів, показуючи в них співзвучні моменти з українським рухом, наводить багато
фактів і історичних ілюстрацій з метою переконати українців, що «сама по
собі думка про національність не може довести людей до волі і правди», що
«думка про людськість вище думки про націю», що остання може навіть
стати причиною насильства над людьми і що лише глибока перейнятість ідеями
космополітизму може ушляхетнити національні прагнення окремих народностей,
надавши цим прагненням моральних і соціяльних рис, прийнятних і конечних для
кожної культурної людини. Драгоманов у різних місцях своєї книжки кілька разів
вертається до цієї думки, доповнюючи й розгортаючи її та ілюструючи прикладами
суперечносте між цією ідеєю і тогочасною українською ідеологією. Популярно
написані, ці сторінки книжки Драгоманова читач сприймає з непослабним
зацікавленням, вони свідчать про широку обізнаність автора у цьому
питанні. Інтерес зростає там, де автор пристрасно полемізує, обеззброюючи
супротивника непереборними аргументами ерудиції, гармонійности і наукової
обгрунтованости своїх поглядів. Якщо для українського читача «Чудацькі
думки» цінні суттю думок, що їх розгортає автор, то для російського читача
не позбавлені інтересу будуть ті сторінки праці Драгома-нова, де він говорить
про ставлення українців до росіян і російської культури. Тут не зайвими будуть
кілька ілюстрацій.
«Правда», обурюючися захопленням російською літературою на Заході, висловлювала
думку, що література ця «не підходить до європейського духу», бо «замість
того, щоб радіти з життя... росіяни все говорять про нещасних та бідних»...
це «люди не нашого духу, не нашої навіть крови, в азіятської жовтої, перейняті
наскрізь не нашою вірою, а буддистською» (ст. 10-11). Показуючи необґрунтованість
критерію, до якого звернулася «Правда», оцінюючи літературні явища, Драгоманов
захищає російську літературу і бачить цінні якості в тих рисах її, які
осуджує «Правда». На його досить своєрідну думку, «російське письменство
через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше
національствує, найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім
по одежі тих думок, по тих пригодах, котрі воно описує, це письменство
само собою виходить національне і осібне» (ст. 25). Визнаючи величезне
значення російської літератури, Драгоманов висловлює думку, що і українська
література, щоб бути цікавою, мусить іти таким самим шляхом, тобто висвітлювати
по-своєму ті життєві питання, що хвилюють тепер культурні народи. Розгортаючи
далі цю думку, Драгоманов робить висновок: «українське письменство доти
не стане на міцні, свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати
всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Європи, а не через
Петербург і Москву» (ст. 33). Відзначивши неосвіченість українців, недостатнє
поширення між ними знання європейських мов, Драгоманов запитує: «подумайте
ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді (тобто в українській.-
С. П.), коли вона ще
збунтується й проти російського письменства?» (Ibid.)
Звичайно, Драгоманов був надто освіченою людиною і мав
досить наукового такту, щоб, гостро оцінюючи культурний стан сучасного йому
українства, могти обмежитися самим лише констатуванням факту, не давши
відповідного якщо не виправдання, то пояснення його. Але і визначаючи історичні
причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну
частку провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо
перебільшено, бездіяльність,, недостатню рухливість, брак активної ініціятиви і
широких громадсько-наукових інтересів. Він називає «лицемірством» з
боку москалененависницького українолюбства розпалення упередження проти
російської літератури, бо те краще, що написане з українознавства, написане
російською мовою, в той час, як логіка і інтереси розвитку рідної культури
вимагали, щоб українська мова якнайшвидше стала органом і знаряддям вищого
наукового знання, щоб нею створити українську науку і журналістику. Цей докір
Драгоманова вченим, що писали свої праці з українознавства російською мовою, ми
зрозуміємо краще, якщо згадаємо, що Драгоманов був одним з перших, хто
скористався українською мовою як мовою науки і журналістич-ної публіцистики, і в
цьому його мало підтримали інші українські вчені. Вбачаючи занепад .культур ного
рівня українців у художній літературі і наукових працях з українознавства,
Драгоманов з більшою увагою спиняється на оцінці найвизначніших літературних і
наукових явищ в українстві, розглядаючи белетристичні твори Мирного,
Нечуя-Ле-вицького, Кониського і наукові твори таких "українсько-російських
учених, як Потебня, Костомаров, Сумцов, В. Антонович, Житецький, Дашкевич і
Куліш. Якщо не можна повністю погодитися з цією оцінкою, якщо часом Драгоманов
перебільшує і не завжди лишається науково об'єктивним, то все ж у ролі критика
культурно-наукового доробку сучасного йому українства він виявляє великий
критичний розум, і обсяг наукових інтересів цілком нарівні європейського знання,
і виняткову ерудицію. Загальний висновок Драгоманова - це конечність
оновлення українства через нав'язування безпосередніх зносин з європейською
наукою, літературою і політикою (ст. 56), але на даній стадії найближчий до
цього шлях таки пролягає «через Москву і Петербург»: «зовсім
не думаючи голосити «смерти українському письменству»... а, власне,
бажаючи добра українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти
тих, ¦ хто відкидає російське письменство, як буцімто нічого не варте, і
тим відкидає найприступніший для нашої громади колодязь, де все-таки тече жива
вода, й хоче засудити цю громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то
¦ц й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною» Ц
українською наукою, белетристикою й т. і.» (ст. 58).
Особливо цікавий читачеві IV розділ «Чудацьких
думок», присвячений історичному висвітленню обрусіння на Україні. Щоб
висвітлити питання, Драгоманов притягає аналогії з історії
державно-національного централізму старих і середніх віків, латинської
централізації у римській церкві і таких самих прагнень з практики східних
церков, прослі-джуючи при цьому розвиток цієї ідеї за нових віків аж до
пореволюційної Франції і Німеччини. Драгоманов небезпідставно відзначає, що
«французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому систему,
підперту навіть формально прогресивними аргументами, і розширили попередні
заходи французьких королів «до офранцуження окраїн». Вони конечні
батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій,
мадяризацій, обрусіння і т. д.» (ст. 103). Переконаний, що обрусіння не є
системою і що в ньому не винні прогресивні кола російської суспіль-ности,
Драгоманов присвячує окремий (V) розділ своєї книжки виясненню питання про
доконечність для українців спільної боротьби з політико-адміністративною
централізацією в Росії і як союзника називає ліберальні шари російської
суспільности, зокрема земства. На жаль, Драгоманов не досить розгорнув і
обгрунтував свої думки в цьому розділі, а пізніше уже ближча до нас сучасність
довела і помилковість деяких з них. Надаючи перебільшеного значення російському
лібералізмові, Драгоманов помилився, покла-даючися на нього. Якщо він думав, що
після того, як скинуть цензурні кайдани з українського слова і в Росії прийде
політична свобода, «в які-небудь 5-10 років однією силою
педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б
національними», то події, свідками яких ми були кілька місяців тому,
свідчать про дещо інше: підтримка лібералів в українському питанні виявилась
далеко не одностайною, при чому деяка частина їх не тільки не визнала за
українцями політичних прав, а навіть почала боротися проти них, а питання про
українську народню школу взяли під сумнів навіть під поглядом педагогічним.
Яскраво і сильно написаний розділ про українські
«національні святощі», що проти них різко повстає Драгоманов,
вбачаючи в них небезпеку для розвитку здорової національної самосвідомости.
Виходячи з основної думки, що «національність є тільки фунт, форма та
спосіб», він переконливо доводить потребу переглянути закорінені в
українському суспільстві погляди на мову, звичаї і національні відмінності, як
на щось варте консервування і глибокої поваги.
«Мова - не святощі, не пан людини, народу,
а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим
способом» (ст. 152).
«Чудацькі думки» Драгоманов висловив і
розвинув ще 1891 року. Як я відзначив вище, вони суперечили тим поглядам на
національне питання, що переважали серед українців. Але хоч і незвичні, і для
того часу парадоксальні, вони відзначалися такою здоровою свіжістю і науковою
обґрунтованістю, так були перейняті щирістю почуття любови до рідного народу, що
ідейні супротивники Драгоманова, які порушували навіть питання про вилучення
його з української родини, як «об'єдинителя і обрусителя» (ст. 27),
не могли не зважати на них і, до певної міри, не засвоювати їх. Такою є сила
справжнього знання і непідкупного почуття. Ця риса зберігається за працею
Драгоманова в значній частині її і дотепер, коли її вперше видано на терені
російської України. Щоправда, видавництво зробило пропуски і відзначило трьома
крапками ті місця, які здавалися йому кримінальними. Але і дещо пошматовані
«Чудацькі думки» все ж дають можливість пізнати кращий
публіцистичний твір Драгоманова українською мовою. Велика провина видавництва
- неохайність видання: велика кількість друкарських і коректурних помилок.
Бракує ознак редакторської праці: нема ані пояснень до імен, ані приміток, хоч
вони і потрібні читачеві.
Наприкінці не можна не побажати, щоб слідом за
«Чудацькими думками» надрукували і інші твори Драгоманова, написані
українською мовою. Неувага до пам'яті і науково-публіцистичної спадщини
визначного українського ідеолога - сором для українців. Багато з того, що
Драгоманов написав з українського національного питання, тепер бібліографічна
рідкість, і потреба перевидати ці твори на російській Україні є справді пекуча..
Чим швидше це буде зроблено, тим краще для розвитку політичної думки на Україні,
бо спадщина Драгоманова і до цього часу не втратила свого значення, і, ставши
приступною ширшим колам читачів, вона сприяла б увічненню пам'яті свого творця,
який так прислужився і російському, і українському суспільствам у пробудженні
серед них інтересу до питань політичного життя.
